Саме такою точкою перетину польської та української культур стала виставка "Польські архітектори і Харків. Багатоголосся кам’яної мелодії" за однойменним науковим дослідженням харківської професорки Любові Жванко, що демонструвалася в Кременецький гуманітарно-педагогічній академії ім.Тараса Шевченка. Співорганізаторами цієї незвичної виставки виступили Національний інститут польської культурної спадщини за кордоном «Полоніка», Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник та Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім. Тараса Шевченка.
Науковці Національного інституту польської культурної спадщини за кордоном «Полоніка наголошують, що виставка є нагодою продемонструвати точки перетину, що є між польською та іншими культурами, а також привернути увагу до руйнувань культурної спадщини в Україні внаслідок воєнних дій Росії.
У ХІХ столітті в Харкові працювали архітектори польського походження, імена яких з різних причин маловідомі і в Польщі, і в Україні: Болеслав Міхаловський (1830–1909), Здислав Харманський (1859–1924), Віктор Величко (1864–1923), Олександр Ржепишевський (1879–1930). Харків того часу був гарним майданчиком для розвитку і втілення різних проектів, місто тільки забудовувалося і починало свій стрімкий розвиток. Згадані архітектори брали активну участь у розбудові міста в другій половині ХІХ століття, саме наприкінці ХІХ століття було затверджено генеральний план його забудови.
Болеслав Міхаловський прибув до Харкова 1874 року і прожив там 35 років аж до смерті. Спочатку будував мости, зокрема на річках Лопань і Харків. В Харкові збережено 26 будинків, спроектовані ним, більшість з них є пам’ятками культури, а найвідоміший – Катедральний костел Внебовзяття Найсвятішої Марії Діви – перлина неоготичної архітектури. Болеслав Міхаловський будував кількаповерхові будинки, будинки на замовлення, що досі збереглися, будинки адміністративні, також звів будівлю паровозобудівельного заводу в Харкові. Користувався повагою серед колег і влади, був співавтором генерального плану забудови Харкова.
Здислав Харманський також мав польське походження і наприкінці життя повернувся у Варшаву. У Харкові він жив і працював з 1890 по 1917 роки. У дослідженні Любові Жванко підкреслюється, що саме в Харкові розкрився талант Харманського-архітектора. Він часто згадуваний на сторінках тодішньої місцевої газети: про закордонні відрядження, про головування в комісії, про різні будівництва, зокрема проєкт школи мистецтв в українському стилі. Цей проєкт відстоювали гласні Харківської міської думи Євген Жуков і Микола Міхновський. І вони таки відстояли його. Так у Харкові з’явилася ця будівля, яка й сьогодні є еталонним зразком українського народного стилю в архітектурі. У харківський період своєї творчості Харманський працював у стилі українського модерну. Серед найвідоміших його будівель – Харківський іподром, Харківська сільськогосподарська селекційна станція (зараз – Інститут рослинництва і селекції генетики імені Василя Юр’єва, пр-т Героїв Харкова, 142), будинок і приватна клініка Мойсея Фабриканта (зараз – Будівля Харківської наукової медбібліотеки, пл. Поезії, 5), а також будинки на вул. Садовій, 11 і вул. Полтавський шлях, 35 (раніше – Торгове товариство гумової мануфактури «Трикутник» ) і 55. Після більшовицької окупації Харкова Здислав Харманський виїхав спочатку до Варшави, а потім до Вільнюса.
Віктор Величко приїхав до Харкова на кілька років пізніше, ніж Харманський, у 1894р. Імовірно, завдяки підтримці родини Бекетових, отримав посаду будівельного техніка в губерніальному управлінні Харківської губернії, а також архітектора Харківського навчального округу. Завдяки цьому чимало навчальних закладів на Слобожанщині побудовані за його проєктами. Це і будівлі навчальних закладів Харківської губернії, Полтавської губернії, області війська Донського. Дослідниця Жванко знайшла інформацію й про те, що він будував будівлі в реальному училищі в Кременчуці, які збереглися до нашого часу. Також він збудував цілий комплекс будівель Харківського університету. Ми можемо говорити про цілий ансамбль на вулиці Університетській: Університетська, 23, Університетська, 21 та Університетська, 27.
Віктор Величко будував білі будівлі в псевдокласичному стилі, а також православні церкви. У Харкові найвідомішим і найупізнаванішим є його власний будинок. Маєток Величків – двоповерховий дім з готичними шпилями зверху. Загалом же у Харкові на сьогодні збереглося 22 будинки, зведених за проєктом архітектора Величка. Найвідомішим з них є так звана Вілла Рижова, зараз – Будинок Архітектора.
Олександр Ржепишевський прибув до Харкова в 1910 році. Разом з архітектором Миколою Васильєвим вони створили ескіз Купецького банку, який переміг у конкурсі. На першому поверсі були крамниці й пошта, на другому і третьому – банк і музей, а на четвертому – готель «Асторія». Під час будівництва Купецького банку вперше було використано каркас із залізобетону, який зараз є символом Харкова. Так само із залізобетонною основою була і наступна будівля Ржепишевського в Харкові – будинок купця Давида Кулаковського (Різдвяна, 19). Загалом ж протягом 1911–1915 рр. Ржепишевський спорудив у Харкові 27 будинків, з яких 25 збереглися до сьогодні. Готель «Асторія» був частково зруйнований під час одного з російських обстрілів міста на початку повномасштабного вторгнення.
На думку архітектурознавця Дениса Вітченка, будинки Ржепишевського – найбільш оригінальні з усього ґрона польських архітекторів у Харкові.
«Міхаловський – митець більш старшого покоління, його роботам притаманна, зокрема, стилістика неоренесансу, провідного напрямку в архітектурі другої пол. ХІХ століття. Він також вкладається в контекст історизму, що раніше зневажливо називали еклектикою. Харманський разом з Сердюком долучився до творення у стилі українського архітектурного модерну (комплекс будівель Селекційної станції). Найбільш оригінальними є твори Ржепишевського. Розроблені в дусі модерну, з елементами середньовічної та ренесансної архітектури північної Європи, вони дуже індивідуальні, яскраво самобутні. На почерк Ржепишевського схожі роботи Івана Тенне, який був працівником контори Ржепишевського, його партнером. Звісно, були стильові запозичення із європейських взірців, але місцеві умови, особливості роботи з матеріалами, деталізація вносили елементи оригінальності та регіонального колориту.
