До славної когорти визначних українських митців слова, які стають предметом розвідок у рамках наукової лабораторії «Мовно-літературні процеси на Волині упродовж століть» КОГПА ім.Тараса Шевченка, відносяться О. Неприцький-Грановський та його творча наставниця Леся Українка.
Великобережецький «світ» у їхніх життєписах має свою історію. Про це йдеться у книзі Гаврила Чернихівського «Олександр Неприцький-Грановський. Життя і творчість» (1996): «…у червні 1907 року до Великих Бережець завітала на відпочинок разом із майбутнім чоловіком Климентом Квіткою Леся Українка. Як оповідав молодший брат Олександра Сергій Неприцький, а він був 1889 року народження, Леся Українка відпочивала тоді у подруги дитячих та юнацьких років Марії Биковської, яка працювала тут учителькою церковно-парафіяльної школи. Навчальний заклад знаходився недалеко від садиби Неприцьких. Тож Олександр мав змогу познайомитись із Лесею Українкою і Климентом Квіткою через Марію Биковську. Радість від спілкування, напевно, була тим більшою, бо цього ж року у київському часописі «Рідний край», редактором якого була Лесина мама Олена Пчілка, побачив уперше світ вірш О. Неприцького-Грановського «Порожня оселя» (с. 48).
Знаючи про такий цікавий факт у літературному краєзнавстві, молоді дослідники 11-У та 21-У груп академії на чолі із координатором лабораторії, доцентом Олегом Василишиним здійснили виїзне засідання на батьківщину Олександра Неприцького-Грановського – у село Великі Бережці, де знаходиться літературно-меморіальний музей поета-вченого.
Оскільки автобус привіз нас у центр села, де величаво стоїть білокам’яне погруддя Лесі Українки, то було вирішено спершу вклонитись Дочці Прометея.
Вмить розгортаємо імпровізовану виставку її життя і творчості. Біля постаменту урочисто ставимо білосніжні хризантеми як ритуальний символ увічнення її світлої пам’яті. З уст модератора звучать актуальні сьогодні Лесині слова: «Одвага наша – меч, политий кров’ю…», які прикрашають цей сільський майдан на великому транспаранті. Згодом йдемо вулицею, яка носить ім’я Лесі, милуючись розмальовками дуже теплої і привабливої осені, а побачений нами щойно зведений чепурний будинок свідчить про те, що навіть у час воєнного лихоліття життя у селі не припиняється.
Біля школи наш «студентський десант» зустрічають школярі, намагаючись своїми витівками привернути до себе увагу. На порозі музею, який знайшов для себе прихисток у правому крилі школи, нас зустріла науковий працівник Галина Сікліцька. «Великобережецький літературно-меморіальний музей О. Неприцького-Грановського, – розпочала свою екскурсію берегиня скарбів Бережецького краю, – є культурно-освітнім, науково-дослідницьким закладом, який збирає, вивчає, популяризує пам’ятки матеріальної та духовної культури, залучає громадян до збереження національної та світової історико-культурної спадщини.
Музей було відкрито 3 вересня 1996 року для того, щоб повернути в Україну ім’я визначного вченого і громадського діяча професора-ентомолога, поета, писанкаря, уродженця с. Великі Бережці Олександра Неприцького-Грановського.
Він народився 4 листопада 1887 року в родині коваля. Закінчивши церковно-парафіяльну школу, юнак продовжує навчання в Білокриницькій сільськогосподарській школі. Наприкінці літа 1907 року їде до Києва, щоб здобути вищу освіту в комерційному інституті ім. Довнар-Запольського (нині Київський Національний економічний університет ім.Вадима Гетьмана)».
До розповіді долучився і модератор, доцент Олег Василишин: «У Києві Олександр познайомився з такими видатними діячами, як Микола Лисенко, Олена Пчілка, Микита Шаповал, Павло Богацький, Борис Грінченко та інші. Бере активну участь у клубі «Родина», товаристві «Просвіта», співпрацює з Київськими часописами, пише вірші, оповідання, нариси, репортажі.
Перед небезпекою арешту за активну громадсько-політичну та культурно-просвітницьку діяльність О. Неприцький-Грановський змушений був переховуватись від жандармів, а пізніше, у березні 1913 року, маючи 25 років, виїхав за кордон.
На жаль, доля розпорядилася так, що Олександру не судилося за життя повернутись на рідну землю. Проживши 89 років, наш земляк повернувся в Україну лише після смерті у своїх поезіях, наукових працях, літературно-меморіальним музеєм у рідному селі.
У мене в руках книжка із дуже актуальною нині анотацією: «І слово, і меч – це зброя. Хоча різна за силою, впливом, призначенням. І Слову, і Мечу, служив Павло Богацький. Він був письменником і військовим, редактором і видавцем журналу «Українська Хата», що вплинув на розвиток української літератури першого десятиліття ХХ століття, а ще отаманом коша охорони республіканського ладу УНР під час визвольних змагань 1917-1920 років.
Художньо-документальний роман Василя Горбатюка – це захоплива розповідь про майже невідомого нині літератора й учасника визвольного руху, життєвий і творчий шлях якого тісно пов’язаний з долями тоді молодих Максима Рильського, Олександра Олеся, Грицька Чупринки, Володимира Свідзінського, Павла Тичини, Миколи Євшака, Олени Журливої, Галини Журби та інших.
На сторінках цієї книги натрапляємо і на постать О. Неприцького-Грановського, розповідь про якого вражає своїм художнім колоритом: «Київські каштани! Київський брук! Сашко Неприцький-Грановський відчував себе таким – молодим, міцним, блискучим від сили і вроди. Вилучився зі своєї волинської шкаралущі – й покотився – пострибав – поїхав, але на київський брук. У пам’яті ще свіжо й чисто жили рідні Бережці – з грядою Авратинських гір, з Божою горою, з тихою Іквою, ще снилися, як батько і мати, брат і сестри, – а він тут, на Печерських узвишшях, чекав тепер нову твердь – не бруків, а ґрунт, де можна стати, де можна прорости, як проростає плід каштана, потрапивши не на камінь-граніт, а на землю-матінку.
Ще двоївся хлопець: тужив і снив Бережцями, Волинню, а проростав, таки пускав нитки-корінчики при Дніпрі. Наприкінці літа приїхав до Києва. Про це мріяв колись, і сам до цього заохочувала його й Марія Михайлівна Биковська, підтримала її й Лариса Петрівна.
Тоді, у липні (1907), в Бережцях (про це й досі незвично думати) Леся Українка, прочитала кілька Сашкових віршів (Марія Михайлівна змусила принести їх), похвалила його за них і взяла рукописи з собою: «А може, десь…», – стримано всміхнулась».
Студенти були приємно здивовані тим, що, крім стендових матеріалів, можна було на власні очі побачити особисті речі митця, його картини, збірки віршів, велику колекцію ляльок, чорно-білих та кольорових світлин.
Але найбільше подивування викликало те, що працівниками музею у своєму духовному лоні вшановано 2 стендами першовідкривачів-засновників Гаврила Чернихівського та Петра Гонтарука. Підвісний білий хрест на стелі із червоною підсвіткою символізує їхню вічну пам’ять, як хранителів скарбів Бережецького краю.
Цікавими є експонати, що відтворюють побут селянської родини. Унікальні експонати з археології, нумізматики, етнографії відображають життя одного із наймальовничіших волинських сіл від найдавніших часів до сьогодення.
…Ми поверталися до Кременця маршрутним автобусом разом зі школярами, які навчаються поряд з одним із найкращих сіл Волинського краю, де й нині цей унікальний музей продовжує гортати нетлінні сторінки пам’яті…
Олег Збручанський
