Час плине невблаганно. Змінюються покоління, оновлюються аудиторії, плани. А світла пам'ять бринить у нашій вдячності, в спогадах і традиціях, які наші колеги, котрі відійшли у вічність, заклали разом з нами тут, у нашому освітньому закладі. У закладі, якому Богом і долею було доручено дати освіту багатьом тисячам молодих людей. Тож захід «Реквієм пам’яті Богдана Прокоповича», приурочений 20-им роковинам відтоді, як обірвалося земне життя нашого колеги, наставника, друга, одного з інтелектуальних стовпів педучилища, коледжу, академії, ми відкрили скорботним твором Астора П’яццолли «Облівіон» у майстерному виконанні скрипаля Олега Дацюка на вшанування пам’яті тих педагогів, багатьох із яких, на жаль, уже немає в живих.
Розпочинає нашу рубрику розповідь про Богдана Прокоповича, який із 1970 року працював на відділі трудового навчання педагогічного училища. Зараз це гуманітарно-технологічний факультет Академії. Отож, кафедра теорії і методики трудового навчання та технологій, кафедра, на якій всі ми його учні, запросила всіх охочих, аби згадати цю світлу людину. І поряд з ним – інших спочилих педагогів, чиє життя було віддане благородній освітянській ниві, а серце – нашому колективу.
А почалося усе з того, що 9 березня 1941 року в сім'ї швеї Віри та робітника-камінотеса Антона Прокоповичів народився хлопчик, якого нарекли гарним, благозвучним ім'ям Богдан. Він був другою дитиною після донечки Божени.
Часи були складні, непевні. Вже тривала Друга світова війна. Йшли репресії сталінської влади. В родині Прокоповичів були дядьки Борис та Володимир, які, як розказував Богдан Антонович мені, оберігали крайову касу Української військової організації. Отож, було чого боятися.
Сім'я Прокоповича була знаною, до неї відносилися з шаною. Дід Богдана Антоновича в свій час, в кінці ХІХ століття, під час пожежі вивів з домівки, яка горіла, своїх рідних і кинувся рятувати не своє майно, а солдат з казарми поруч, яка також палала. На тому місці ще тоді був встановлений пам'ятний знак з бронзовою табличкою, яку донині зберігає сім'я Прокоповичів.
Батька Антона мобілізували в армію. Він загинув на фронті у 1944 році. Відомо зі слів кременчан, свідків, як це сталося. На передпіллі, що прострілювалося наскрізь, залишився поранений товариш. Він кричав від болю. Антон Прокопович виліз із окопа, доповз до нього, забрав. Вже ось майже повернулися – і тут обох посікло уламками снаряду, який вибухнув неподалік. Богдан Антонович довго шукав могилу батька. Знайшов її лише в 70-х. Важко жити було сім'ї без тата…
На пожовклих від часу листках обліку кадрів зафіксовані головні етапи життєвого шляху Богдана Антоновича; 1959-62 рік – студент Кременецького лісотехнікуму; 1962-й рік – столяр, потім майстер меблевої фабрики в Тернополі; із жовтня 1962-го по жовтень 1965-го року – служба в армії; жовтень 1965-го – червень 1970-го року – студент фізико-математичного факультету Кременецького, а потім Тернопільського педагогічного інституту; серпень 1970-го року – викладач спецметодик Кременецького педучилища; серпень 1979 року – завідувач відділу праці та креслення Кременецького педучилища, а потім Кременецького педагогічного коледжу імені Т.Г.Шевченка; з 2002 року – декан факультету трудового навчання Кременецького гуманітарно-педагогічного інституту імені Тараса Шевченка; з серпня 2003 року – завідувач кафедри методики трудового навчання та технічних дисциплін. Нагороджений орденом «Знак пошани», відзнакою в галузі освіти «Відмінник освіти». Богдан Прокопович захистив у 2000 році кандидатську дисертацію, став кандидатом педагогічних наук, вів велику і плідну педагогічну та наукову роботу.
Здатність допомагати іншим в їх складних ситуаціях передалася від діда та батька Богдану Антоновичу. Не один із нас може розповісти про те, як Богданстав у нагоді, підказав, закрив своїм крилом. А від прадіда, діда і батька ця особливість перейшла до сина Миколи, хірурга, який допоміг не одному кременчанину і нашим колегам. Нині він оперує наших захисників, воїнів Збройних сил України. Дочка Божена – педагог. Дружина Дар'я Петрівна – також педагог, нині пенсіонер.
В книзі Анатолія Багнюка «Провина, або І чорна солома горить» ми можемо прочитати наступне: «…у мене сформувалися надійні та взаємообумовлені стосунки із викладачем технічних дисциплін Богданом Прокоповичем, який водночас очолював профспілкову організацію педучилища... Наприкінці 70-х років Богдан прийме від Генріха Стиранкевича відділ підготовки вчителів праці та креслення... Працювалося з Богданом Прокоповичем легко і комфортно – і як з викладачем, і як з профоргом, і як із завідувачем відділу. Він у моєму сприйнятті був живим втіленням принципу «непротивлення злу насиллям», бо вмів свого досягти не наполягаючи, і зберегти свою позицію, уступаючи. Якщо багато з моїх колег були толерантними (все-таки середовище інтелігентів-інтелектуалів!), то Богдан – взірець такої толерантності. Сказав «такої», бо в педагогів – толерантність особлива. Богдан не вмів і не любив конфліктувати і не міг працювати в умовах конфлікту. Тому всіляко уникав усякого, щонайменшого конфлікту – зі студентами, із підлеглими, із колегами та з керівництвом. Адже будь-який конфлікт однаково створює дискомфорт і негативно позначається на результатах роботи.
Наше приятелювання та службова співпраця з Богданом Прокоповичем нараховує майже три десятиріччя і продовжувалася до його передчасної смерті після тяжкої хвороби». «…Наше спілкування з Богданом відзначалося довірою за всіма параметрами та в усіх напрямках. Таємниць службового і всякого іншого характеру між нами не було. Особливо плідною виявилася співпраця в майбутньому – у справі запровадження в навчальний процес учителів трудового навчання програми освоєння народних художніх промислів. За цією тематикою у нас набралася така «купа» матеріалів, що Богдан зміг їх використати при підготовці відповідної кандидатської дисертації. Йому багато допомогли розроблені нами спільно навчальні програми, положення, інструкції, кваліфікаційні характеристики та інші документи, що стосувалися цієї цікавої та перспективної, пов’язаної з народним декоративно-ужитковим мистецтвом, навчальної дисципліни …».
Богдан Антонович був великим майстром, умів працювати з деревом та металом, будівельними конструкціями, влучно добирати слова, добре керувати авто, мав гарне почуття гумору. А найголовніше, він вмів і любив виконувати найскладнішу в світі роботу – працювати і з педагогами, і зі студентами, бути вимогливим і при цьому справедливим.
Богдана Антоновича любили і поважали люди. Про це йшлося у спогадах в.о.ректора Академії, доктора педагогічних наук, професора Миколи Курача, який згадав про навчальну і позанавчальну роботу тодішнього декана, про спільні поїздки до Міністерства, про спільного наукового керівника і досвід профорієнтаційної роботи, про поїздки до випускників і виховання майбутніх директорів шкіл.
У розповіді проректора з наукової роботи, кандидата психологічних наук, доцента Марії Боднар звучали теплі слова про людину, з якою доля звела у 1983 році і з яким працювали разом 23 роки; про 3 роки кураторства, яке на той час шанувалося; про обмін досвідом і дискусії під парасолькою; про 15 майстерень і поміст для показу мод робіт дівчат; про колектив однодумців і безконфліктність; про друга, порадника, батька, який хоч і був молодий, але зробив дуже багато.
Колеги, з якими починалася спільна діяльність у педагогічному училищі, Валентина Шпак та Олег Слободенюк розповіли про те, що Богдан Прокопович багато досяг у професійному становленні сам, все встигав робити; про страх потрапити до концтаборів, який мама заклала синові; що захотів зробити сильний факультет і зробив; про батьківське ставлення до студентів; що знав усе про них і мав заслужений авторитет у випускників; про обов'язки Діда Мороза і Святого Миколая та подарунки тим, хто потребував найнеобхіднішого; про проблеми, які вирішували разом; про ідею нових спеціалізацій: художня обробка металу, дерева, глини, лози, кузня; про вироби-шедеври, які радо дарували гостям. А ще – про унікальну силу волі та працездатність і неймовірну гордість за дітей.
Завершив спогади кандидат філологічних наук, доцент Олега Василишина, який розповів про свого колегу як батька, вихователя, наставника, щедру і щиру людину, яка завжди готова була поділитися необхідним інвентарем і підбадьорити; про надзвичайно важливу роль Б.Прокоповича у долі нашого викладача, поета Юрія Климця. Кожен, хто ділився спогадами про цю шановану людину, не міг стримувати сліз розчулення і смутку.
Таке ставлення потрібно було заслужити. Заслужити те, щоб, як кажуть, щоб з тобою навіть ішли в розвідку. В різних куточках нашої Вітчизни працювали і працюють його учні, випускники. Знаю, вони з гордістю кажуть: «Я вчився в Кременці». Першим його випускникам виповнилося по 72, а останнім – по 42 роки.
Інтелігент, розумна і мудра, світла людина. І ось 10 листопада 2006 року дзвінок від сина про те, що батька не стало. Світ ніби обвалився… Поховали Богдана на Перелісках біля мами Віри Улянівни. Та зірка його життя не згасла: вона залишила по собі яскравий слід.
Підготував програму «Реквієму пам’яті Богдана Прокоповича», виступив його ініціатором і модератором багаторічний колега Богдана Антоновича Прокоповича, старший викладач кафедри теорії і методики трудового навчання та технологій нашої Академії Олександр Ємець.
Такі заходи просто необхідні нам у щоденній метушні. Щоб відчути зв'язок поколінь. Адже 200 років педагоги творили цей освітній заклад. Студенти мають гордитися. Пам'ятати тих, завдяки яким ми маємо нашу Альма-матер. Хто залишив у серцях безмежну вдячність.